IЛистя було таке нерухоме, що навіть БіБі подумав: «Схоже, скоро почнеться дощ». Бобінт, який звик розмовляти зі своїм маленьким сином на рівних, звернув увагу хлопчика на похмурі хмари, що котилися з заходу з підозрілим наміром, супроводжувані зловісним, загрозливим гуркотом. Вони знаходилися в магазині Фрідгеймера й вирішили перечекати грозу там. Сіли поруч із входом, на дві порожні бочки. БіБі було чотири роки, і він виглядав дуже серйозно.
— Мама злякається? — запитав він, мружачи очі.
— Вона зачинить будинок, — заспокійливо відповів Бобінт. — Може, Сільві сьогодні їй допомагає.
— Ні! Вона не з Сільві. Сільві приходила вчора, — розповів БіБі.
Бобінт встав, підійшов до прилавка і купив банку креветок, які Калікста дуже любила. Потім він повернувся на своє місце на бочці та нерухомо сидів, тримаючи банку креветок, поки розгорталася буря. Вона струсила дерев’яний магазин і здавалось, ніби прорвала довгі борозни в далеких полях. БіБі поклав свою маленьку ручку на батькове коліно і не боявся.
IIКалікста вдома не відчувала жодного занепокоєння за їхню безпеку. Вона сиділа біля бічного вікна й затято шила на машинці. Була дуже захоплена роботою й не помітила наближення бурі. Проте їй було надто жарко, й вона часто зупинялась, щоб витерти з обличчя піт, який виступав дрібними краплями. Вона розстебнула білу кофтинку на шиї. Лише коли почало темніти, раптом, усвідомивши ситуацію, вона поспішно встала і почала зачиняти вікна та двері.
На відкритій веранді перед будинком вона розвісила сушитися недільний одяг Бобінта й кинулася назовні, щоб зняти його до того, як почнеться дощ. Коли вона вийшла надвір, у ворота саме в’їхав Альсе Лабальєр. Від часу свого шлюбу вона бачила його нечасто — і ніколи наодинці. Вона стояла з чоловіковим пальтом у руках, коли поодинокі великі краплі дощу вже почали падати.
Альсе завів коня під боковий навіс, де тіснилися кури, а в кутку лежали плуги й борона.
— Можна я перечекаю грозу на твоїй веранді, Каліксто? — запитав він.
— Проходьте, месьє Альсе.
Її власний голос, так само як і його, налякав її, мовби пробудив зі сну. Вона схопила Бобінтову жилетку. Альсе, підіймаючись на ганок, ухопив штани й зловив курточку БіБі, яку вже майже забрав вітер. Спершу він збирався залишитися ззовні, але незабаром стало зрозуміло, що це було б усе одно, що стояти просто неба: дощ бив у дошки з такою силою, що він врешті зайшов у будинок і зачинив за собою двері. Навіть довелося підкласти щось під двері, щоб вода не потрапляла всередину.
— Оце так злива! Два роки вже не було такого дощу, — вигукнула Калікста, згортаючи мішковину, а Альсе допоміг їй запхати її в щілину під дверима.
Вона стала трохи повнішою, ніж п’ять років тому, коли вийшла заміж, але не втратила жвавості. Її блакитні очі й досі світилися тією самою ніжністю, а її світле волосся, розпатлане вітром і дощем, ще впертіше закручувалося біля скронь.
Дощ гатив по низькому шиферному даху з такою силою й гуркотом, ніби хотів пробити його й затопити дім. Вони перебували в кімнаті, що слугувала одночасно їдальнею, вітальнею й робочою. Поряд була спальня — з ліжком БіБі біля її власного. Двері до неї були прочинені, й кімната з її білим, майже монументальним ліжком та зачиненими віконницями здавалася тьмяною й таємничою.
Альсе сів у крісло-гойдалку, а Калікста нервово почала збирати з підлоги довгі шматки простирадла, яке щойно шила.
— Якщо так і далі буде — Dieu sait, чи витримає дамба! — вигукнула вона.
— А тобі яке діло до дамби?
— Мені й так вистачає клопотів! І Бобінт з БіБі там, серед цієї бурі — якщо тільки не залишилися у Фрідгеймера!
— Будемо сподіватися, Каліксто, що Бобінт має глузд не лізти в саме око бурі.
Вона підійшла до вікна з тривожним виразом обличчя. Витерла раму, що запотіла від вологи. Було нестерпно душно. Альсе підвівся й став поруч, заглядаючи їй через плече. Дощ лив стіною, ховаючи далекі хатини й затягуючи сірим серпанком ліс у віддаленні. Блискавка спалахувала безперервно. Один зі спалахів ударив у високе дерево на краю поля. Все навколо засліпило білим світлом, і здавалося, гуркіт грому пронизав дошки, на яких вони стояли.
Калікста закрила очі руками й із криком відсахнулася назад. Рука Алса обійняла її, і на мить він несвідомо притягнув її до себе.
— Не треба! — вигукнула вона, звільняючись із його обіймів і відступаючи від вікна. — Наступна блискавка ударить у будинок! Якби ж я тільки знала, де БіБі!
Вона не могла заспокоїтись, не сідала. Альсе обхопив її плечі й подивився їй у вічі. Дотик її теплого, тремтячого тіла, коли він необережно пригорнув її до себе, пробудив у ньому всю давню закоханість, ту саму жагу до неї, що палала колись.
— Каліксто, не бійся. Нічого не станеться. Дім занизький, щоб у нього вдарила блискавка — навколо ж повно високих дерев. Ну що, заспокоїшся? Скажи, заспокоїшся?
Він відкинув їй волосся з обличчя — теплого, розпаленого. Її губи були яскраво-червоні, вологі, як зерна граната. Її біла шия й натяк на її повні груди сильно його стурбували. Коли вона підняла на нього погляд, страх у її глибоких блакитних очах змінився млявим блиском — відвертим бажанням, яке вона навіть не усвідомлювала.
Він дивився їй у вічі — і вже не міг нічого вдіяти, окрім як поцілувати її. Це нагадало йому про Успіння.
— Ти пам’ятаєш Успіння, Каліксто? — спитав він тихим голосом, уривчастим від пристрасті. О! вона пам’ятала; бо тоді він цілував її, цілував і цілував; аж поки вони мало не перейшли межі, і щоб врятувати її, він вдався до відчайдушної втечі. Якщо вона і не була бездоганною голубкою в ті дні, то все ще була недоторканою; пристрасною істотою, сама беззахисність змушувала її захищатися тоді. 
Вони більше не звертали уваги на гуркіт потоків води, а рев стихій змушував її сміятися, коли вона лежала в його обіймах. Вона була одкровенням у цій темній, таємничій кімнаті; біла, як ліжко, на якому вона лежала. Її пружна, еластична плоть, що вперше усвідомлювала своє первородне право, була схожа на кремову лілію, яку сонце запрошує внести свій подих і аромат у безсмертне життя світу.
Коли він торкнувся її грудей, вони віддалися тремтячому екстазу, манячи його губи. Її уста були фонтаном насолоди. А коли він володів нею, вони ніби разом непритомніли на самому кордоні життєвої таємниці.
Він залишався притиснутий до неї, задиханий, приголомшений, знесилений, його серце билося, мов молот. Однією рукою вона обійняла його голову, її губи легенько торкалися його чола. Іншою рукою вона заспокійливо гладила його мускулисті плечі.
Гуркіт грому був далеким і стихав. Дощ м’яко барабанив по черепиці, запрошуючи їх на сон і дрімоту. Але вони не наважувалися заснути.
IIIДощ ущух. Сонце почало перетворювати сяючий, зелений світ на палац із самоцвітів. Калікста стояла на веранді й дивилася, як Альсе виїжджає. Він озирнувся й усміхнувся їй сяючим обличчям, а вона задерла догори підборіддя і розсміялася вголос.
Бобінт і БіБі, повертаючись додому пішки, зупинилися біля дощової цистерни, щоб трохи причепуритися.
— Ох, БіБі, що ж скаже твоя мама! Тобі має бути соромно! Треба ж було вдягти гарні штани. Подивися на них! І оцей бруд на комірці! Як він тут опинився, га? Я ще не бачив такого хлопця! — бурчав Бобінт.
БіБі виглядав, як втілення сумирного покаяння. А Бобінт — сама серйозність і турбота, зосереджений на тому, щоб прибрати з себе й сина всі сліди важкого походу мокрими дорогами та полями. Він обережно позмивав бруд із босих ніг БіБі і позішкрібував банюку з важких черевиків. Потім, готові до гіршого — до зустрічі з прискіпливою домогосподаркою — вони обережно увійшли через задні двері.
Калікста саме готувала вечерю. Вона вже накрила на стіл і заварювала каву біля каміна. Як тільки вони увійшли, вона підскочила.
— О, Бобінт! Ти вже вдома! Ой, як я хвилювалась! Де ви були під час бурі? А БіБі? Він не змок? Не поранився?
Вона обіймала хлопчика й засипала його поцілунками. Усі вибачення та пояснення Бобінта, які він вигадував дорогою, одразу зникли з його голови, коли Калікста перевірила, чи він сухий, і, здавалося, була повністю щаслива від того, що вони повернулися цілими й неушкодженими.
— Я приніс тобі креветок, Каліксто, — сказав Бобінт, витягуючи банку з глибокої кишені й ставлячи її на стіл.
— Креветки! О, Бобінт, ти такий хороший — надто хороший! — вигукнула вона й дзвінко поцілувала його в щоку. — У нас сьогодні ввечері буде справжній бенкет! М-м-м!
Бобінт і БіБі розслабилися й почали веселитися. Коли всі троє сіли до столу, вони сміялися так голосно, що їх, певно, було чути аж на фермі Лабальєрів.
IVТієї ж ночі Альсе Лабальєр написав листа своїй дружині Кларіс. Це був ніжний, турботливий лист. Він радив їй не поспішати з поверненням, і якщо їй із дітьми подобається в Білоксі, то залишитися ще на місяць. У нього все було добре, й хоча він сумував за ними, готовий був витримати цю розлуку ще трохи — розуміючи, що їхнє здоров’я і задоволення — найважливіші.
VКларіс дуже зраділа, отримавши листа від чоловіка. Вона й діти почувалися добре. Товариство там було приємне, багато її давніх друзів і знайомих також відпочивали на узбережжі. І це було перше справжнє відчуття свободи з часу її заміжжя — відчуття, що неначе повернуло їй приємну волю дівочих років. Хоча вона була віддана своєму чоловікові, їхнє інтимне подружнє життя було чимось таким, від чого вона була більш ніж готова відмовитися на деякий час.
Тож буря минула, і всі були щасливі.