У дуже давні часи жив собі напівварварський король, чиї ідеї, хоча й дещо відшліфовані та загострені під впливом прогресивних латинських сусідів, все ж залишалися широкими, пишномовними й вільними від обмежень — такими, якими й повинні бути ідеї того, хто лише наполовину був варваром. Це був чоловік із надзвичайно буйною уявою, а також із настільки незаперечною владою, що міг перетворювати свої примхи на реальність за власним бажанням. Він любив розмірковувати наодинці, і якщо він із собою погоджувався, справа вважалась вирішеною. Коли всі ланки його домашньої та політичної системи працювали злагоджено, він був доброзичливим і милосердним; але коли в механізмі виникала якась затримка чи негаразди, він ставав ще доброзичливішим і милосерднішим, адже ніщо не тішило його більше, ніж можливість виправити викривлене й вирівняти нерівне.
Серед запозичених уявлень, завдяки яким його варварство стало напівцивілізованим, була й ідея громадської арени, на якій шляхом показових виступів мужності — людської та звірячої — виховувався смак його підданих.
Але й тут буйна варварська фантазія короля виявила себе. Арена його була збудована не для того, щоб народ слухав передсмертні промови гладіаторів чи спостерігав неминучий результат сутички між релігійними поглядами й голодними пащами. Вона створювалася для набагато вищої мети — розширювати й розвивати розумові здібності населення. Цей величезний амфітеатр, із його колонадами, таємничими підземеллями й невидимими переходами, був знаряддям поетичної справедливості, де злочин карався, а чеснота винагороджувалась — згідно з рішенням неупередженого й нетлінного випадку.
Коли підданого звинувачували у злочині, настільки значущому, що він зацікавив самого короля, оголошувалось, що у призначений день його долю буде вирішено на арені. І хоча її форма була запозичена здалеку, сама ідея виникла виключно з розуму короля, який, бувши справжнім монархом до останньої краплі крові, не визнавав жодної традиції, яка б йому не подобалася, і на будь-яку запозичену ідею накладав штамп свого варварського ідеалізму.
Коли народ збирався на галереях, а король, оточений своїм двором, сідав на троні з одного боку арени, він давав знак, і двері під ним відчинялись — на арену виходив обвинувачений. Прямо навпроти нього, з іншого боку, були двоє дверей, однакових і розташованих поруч. Підсудному надавалась можливість самостійно підійти до дверей і відчинити одні з них. Він міг відкрити будь-які, не підкоряючись ніякому впливу, крім того самого неупередженого випадку. Якщо він відчиняв одні двері — з них вискакував голодний тигр, найлютіший із тих, що можна було знайти, і одразу ж роздирав його на шматки як кару за злочин. У ту ж мить починали дзвонити сумні залізні дзвони, найняті плакальники голосили, і величезний натовп, зі схиленими головами й пригніченими серцями, розходився по домівках, сумуючи за тим, хто, будучи таким молодим і вродливим, або старим і шанованим, заслужив настільки страшну долю.
Але якщо підсудний відчиняв інші двері — звідти виходила дівчина, найбільш гідна його віку й статусу, яку міг знайти король, і одразу ж відбувалося весілля. Це була нагорода за невинність. Не мало значення, чи вже мав він дружину або кохану. Король не дозволяв таким дрібницям заважати великій системі справедливості. Весілля відбувалося тут же, на арені. Знову відчинялись двері під троном, виходив священик, за ним — хори, дівчата з золотими трубами, що грали весільні мелодії, — і шлюб укладався радісно та урочисто. Лунали дзвони, люди вигукували "ура!", і невинний чоловік, супроводжуваний дітьми, що кидали квіти під ноги, вів свою наречену додому.
Ось таким був напівварварський спосіб здійснення правосуддя. Його справедливість здавалася очевидною: звинувачений не знав, за якими дверима — тигр, а за якими — дівчина. Він обирав довільно, не маючи жодної підказки. Іноді тигр виходив з одних дверей, іноді з інших. Рішення були не тільки справедливими, а й остаточними. Злочинець карався миттєво, невинний винагороджувався негайно — чи подобалось йому це, чи ні. Втекти від рішення арени було неможливо.
Ця подія була дуже популярною. Люди ніколи не знали — стануть свідками жахливої смерті чи веселого весілля. Цей елемент непередбачуваності й приваблював їх. Народ був розважений і задоволений, а мисляча частина суспільства не могла висловити жодного зауваження до справедливості такого порядку — адже рішення повністю залежало від самого обвинуваченого.
Цей напівварварський король мав дочку — таку ж яскраву, як і його найвибагливіші уявлення, з душею пристрасною й владною, як і його власна. Вона була його улюбленицею. Серед його придворних був молодий чоловік благородного серця, але низького походження — типовий герой романів. Принцеса кохала його — він був найвродливішим і найхоробрішим у всьому королівстві. І він відповідав їй взаємністю. Все йшло добре, поки король не дізнався про їхнє кохання. Юнака негайно кинули до в’язниці, і призначили день його випробування на арені.
Це була подія небувала: ніколи ще підданий не смів кохати дочку короля. Тигрів шукали по всьому королівству, відбираючи найжорстокішого; серед дівчат обирали найкрасивішу, гідну бути нагородою, якщо доля виявиться милосердною. Усі знали, що він винен у "злочині" — у коханні до принцеси. Але король не збирався дозволити фактам втрутитись у дію трибуналу.
Нарешті настав день суду. Люди з’їхались звідусіль, арена заповнилась. Король зайняв своє місце. Було подано сигнал, і на арену вийшов молодий чоловік. Високий, красивий, його зустріли з подивом і захопленням.
Він озирнувся, щоби вшанувати короля, але дивився лише на принцесу. Вона сиділа поруч із батьком, бліда, як ніхто в тому натовпі. Від моменту, як вирок був винесений, вона думала лише про це. Використавши свою волю й вплив, вона дізналася, за якими дверима — тигр, а за якими — дівчина. І не лише це — вона знала, хто ця дівчина. Це була одна з найвродливіших і найпривабливіших придворних дам, обрана спеціально для цієї події. Принцеса ненавиділа її. Вона часто бачила — або їй здавалося, що бачила — як ця дівчина кидала на її коханого захоплені погляди. І їй здавалося, що й він помічав ці погляди, іноді навіть відповідав на них. Вона бачила, як вони розмовляли — хай навіть і на незначні теми, але ж звідки їй було знати напевне? Ця дівчина була прекрасна, але вона зухвало зважилася підняти очі на того, кого кохала принцеса. І тому, з усією дикою ненавистю, що передавалась їй поколіннями варварських предків, вона зненавиділа ту, що тремтіла й червоніла за тими дверима.
Коли юнак подивився на неї, вона вмить зрозуміла — він питає її: «Які двері?» І хоч він не вимовив і слова, вона прочитала це питання в його очах. Він вірив, що вона знає. Він знав її характер і був певен, що вона обов’язково дізнається. І тепер, у вирішальну мить, усе залежало від її жесту.
Її права рука лежала на м’якому парапеті перед нею. Вона підняла її і зробила легкий, ледь помітний рух праворуч. Ніхто, крім нього, не побачив цього. Всі інші очі були прикуті до постаті юнака в центрі арени.
Він обернувся й рішуче попрямував до правих дверей. Весь натовп затамував подих. Він дійшов до дверей і — без жодного вагання — відчинив їх.
А тепер — найголовніше:Хто вийшов із тих дверей — леді чи тигр?
Чим більше ми над цим замислюємось, тим важче відповісти. Це питання вимагає занурення в найтемніші лабіринти людського серця. Уявіть собі не себе на її місці, а її — напівварварську принцесу, з серцем, розпеченим відчайдушним коханням і нестримною ревністю.
Вона втратила його — але кому він має дістатися?
Скільки разів вона у снах чи наяву здригалася від жаху, уявляючи, як коханий відкриває двері, за якими ховається тигр!
Але ще частіше вона бачила інше — як він відкриває двері, за якими стоїть інша жінка. Як він радісно кидається до неї, палаючи від щастя. Як вони виходять, обнявшись, під радісні вигуки натовпу, під дзвони і квіти. Як її — принцесу — єдину знехтувану — поглинає відчай...
Чи не краще вже було б, щоб він загинув одразу — і чекав на неї у загробному світі напівварварської вічності?
І все ж... той тигр... ті крики... та кров!
Рішення вона прийняла за одну мить — але цієї миті передували дні та ночі страждань і вагань. Вона знала, що її запитають, і вже вирішила, що скаже. І зробила знак — праворуч.
А що ж було за тими дверима — леді чи тигр?
Це питання не таке просте, щоб на нього відповісти. І не мені — автору цієї історії — робити це замість вас. Тож я залишаю вибір вам, читачу:
Кого випустили з відчинених дверей — леді чи тигра?