Година була пізня, усі вже порозходились по домівках, і в кав'ярні лишився тільки один старий, що сидів у затінку дерева, куди не сягало електричне світло. Удень на вулиці було курно, та на ніч роса прибивала куряву, і старий любив посидіти допізна: він був глухий, проте добре відчував тишу, що западала вечорами. Двоє офіціантів у кав'ярні бачили, що старий уже напідпитку, і хоч то був непоганий клієнт, вони знали, що, хильнувши зайвого, він може піти й не заплатити, отож і не спускали його з очей.
«Минулого тижня він намагався покінчити життя самогубством», — сказав один.
«Чому?»
«Він був у розпачі».
«А що з ним таке?»
«Нічого».
«Звідки ти знаєш, що нічого?»
«У нього купа грошей».
Вони сиділи вдвох за столиком під стіною, біля самих дверей кав'ярні, й дивилися на терасу, де всі місця були вільні — тільки старий ще сидів у затінку дерева, листя якого ледь ворушилось од вітру. Вулицею пройшов солдат з дівчиною. У світлі ліхтаря блиснули мідні цифри в нього на комірі. Дівчина була без головного убору, вона квапливо дріботіла поряд.
«Солдат його зараз забере», — сказав один офіціант.
«Ну то й що? Йому аби тільки свого домогтися».
«Забирався б з вулиці хутчій. Не минути йому патруля. Оце хвилин п’ять, як тут пройшли».
Старий, що сидів у затінку, постукав чаркою по блюдечку. Молодший офіціант підійшов до нього.
«Чого вам?»
Старий глянув на нього. «Ще один коньяк».
«Зовсім уп'єтеся», — сказав офіціант.
Старий глянув на нього. Офіціант пішов.
«Знов цілу ніч сидітиме», — мовив він до товариша. — «А мене вже сон бере. Ніколи не ляжеш раніше третьої. Шкода, що він не вбив себе того тижня».
Офіціант узяв з прилавка пляшку та блюдечко і попростував до столика, де сидів старий. Поставив блюдечко на столик і налив повну чарку коньяку.
«Шкода, що ти не вбив себе того тижня», — сказав він глухому.
Старий кивнув пальцем. «Ще трохи», — сказав він.
Офіціант хлюпнув у чарку, так що коньяк перелився через вінця й потік по ніжці на верхнє блюдечко, а їх перед старим був уже цілий стосик.
«Дякую», — сказав старий.
Офіціант відніс пляшку назад до кав'ярні. Тоді знову сів до столика поруч товариша.
«Він зараз п'яний», — сказав він.
«Він щоночі п'яний».
«Чого він хотів накласти на себе руки?»
«Звідки мені знати».
«Як він це зробив?»
«Він повісився на мотузці».
«Хто його витяг?»
«Його племінниця».
«Нащо це їй?»
«Злякалася за його душу».
«Скільки в нього грошей?»
«До біса».
«Йому, мабуть, вже десь вісімдесят років».
«У будь-якому разі, я б сказав, що йому було вісімдесят».
«Ішов би вже додому. Я ніколи не лягаю раніше третьої. Куди ж це годиться?»
«Він любить тут сидіти».
« Бо він самотній. А я - ні. У мене в ліжку чекає дружина».
«У нього теж колись була дружина».
«Дружина йому тепер ні до чого».
«Хтозна. Може, при жінці йому було б краще».
«Його доглядає племінниця».
«Я знаю. Ти казав, що вона його витягла із зашморгу».
«Не хотів би я дожити до такого віку. Старі люди бридкі».
«Та не всі. Цей дідок охайний. Ні краплі на себе не розіллє. Навіть тепер, коли п'яний. Подивись-но».
«Не хочу я на нього дивитися. Нехай би вже йшов собі. Йому байдуже, що інші мусять працювати».
Старий підвів очі від чарки, позирнув через площу, тоді глянув на офіціантів. «Ще одну», — мовив він, показуючи на чарку. Офіціант, що поспішав додому, підійшов до нього.
«Кінець», — сказав він, випускаючи слова, як то роблять недотепні люди в розмові з п'яними або іноземцями. — «Сьогодні все. Зачинено».
«Ще одну», — наполягав старий.
«Ні. Кінець». — Офіціант витер серветкою край столика й похитав головою.
Старий підвівся, неквапливо полічив блюдечка, тоді витяг з кишені шкіряного гаманця й заплатив за коньяк, додавши півпесети чайових.
Офіціант дивився, як він почвалав геть, той зовсім старий дідуган, — непевною ходою, одначе з гідністю.
«Чом ти не дав йому посидіти й випити?» — спитав його офіціант, що нікуди не поспішав. Вони спускали ролети на вікнах. — «До пів на третю ще далеко».
«Я хочу додому спати».
«Що важить якась там година?»
«Для мене вона важить більше, ніж для нього».
«Година — то завжди лиш година».
«Ти сам говориш, як старий. Він може купити пляшку та випити вдома».
«Це не те саме».
«Звісно, не те саме», — погодився одружений офіціант. Він не хотів бути несправедливим. Він просто поспішав.
«А ти? Ти не боїшся повертатися додому раніше свого звичайного часу?»
«Ти що, образити мене хочеш?»
«Та ну-бо, я ж просто пожартував».
«Ні, не боюся», — відказав офіціант, що поспішав, і, заклацнувши жалюзі, випростався. — «Я в ній впевнений. Я - сама впевненість».
«У тебе є молодість, впевненість і робота», — сказав старший офіціант. «У тебе є все».
«А чого тобі бракує?»
«Усього, крім роботи».
«У тебе є все, що є в мене».
«Ні. У мене ніколи не було впевненості в собі, і я не молодий».
"Давай. Перестань верзти дурниці та зачиняй."
«Я належу до тих, хто любить засиджуватися в кафе допізна», — сказав старший офіціант. «З усіма тими, хто не хоче лягати спати. З усіма тими, кому потрібне світло на ніч».
«Я хочу додому і лягти в ліжко».
«Ми з тобою різні люди», — сказав старший. Він уже одягся, збираючись іти. — «Я кажу не тільки про молодість чи впевненість, хоч і те й те чудові речі. Кожної ночі мені шкода зачиняти кав'ярню, бо може статися, що хтось її шукатиме».
«Слухай, та є скільки хочеш пивничок, де відчинено до самого ранку».
«Ти цього не розумієш. Наша кав'ярня чиста й затишна. Тут ясне світло. Дуже приємне світло, а під деревами — затінок…»
«На добраніч», — сказав молодший офіціант.
«На добраніч», — відказав його товариш. Вимкнувши електрику, він провадив розмову вже сам із собою. Передусім, звичайно, світло, але до того ще має бути чисто й затишно. І не треба ніякої музики. Атож, музика зовсім ні до чого. У нічному барі навіть посидіти спокійно нема де, а це ж єдине, що лишається в таку пору… Та чого ти, власне, боїшся? Ні, це не страх, не боязкість. Це просто ніщо, ти ж сам добре знаєш. Усе довкола — ніщо, і людина також ніщо. Ото й тільки, і потрібна лише якась світла місцинка, і щоб там було чисто й затишно. Є люди, що живуть отак і ніколи цього не відчувають, але ж ти знаєш, що все це nada у pues nada, у nada у pues nada [1]. Отче ніщо, що єси в нічому, нехай святиться ніщо твоє, нехай прийде ніщо твоє, нехай буде ніщо твоє як у нічому, так і в нічому. Нічого нашого щоденного дай нам на ніщо, і прости нам ніщо наше, як і ми прощаємо ніщо винуватцям нашим, і не введи нас у ніщо, але визволи від нічого… pues nada. Слава тобі, ніщо, сповнене нічого, і хай буде з тобою ніщо твоє…
Він посміхнувся і спинився перед баром, де виблискувала велика парова кавоварка.
«Що замовите?» — спитав бармен.
«Nada».
«Otio loco mas [2]», — сказав бармен і відвернувся.
«Маленьку чашечку», — мовив офіціант.
Бармен налив йому кави.
«Світло у вас ясне, приємне, а от прилавок брудний», — зауважив офіціант.
Бармен подивився на нього, але нічого не сказав. Надто пізня була година для балачок.
«Ще одну?» — спитав бармен.
«Ні, дякую», — відказав офіціант і вийшов. Він не полюбляв барів і пивничок. А тепер він одкине геть усі думки й піде додому, до своєї кімнати. Ляже в ліжко і десь аж на світанні врешті засне.
«Кінець кінцем, — сказав він подумки, — може, це просто безсоння. Таке з багатьма буває».
[1] Ніщо й тільки ніщо, ніщо й тільки ніщо (ісп.).[2] Ще один божевільний (ісп.).