Знаючи, що місіс Маллард має слабке серце, було докладено всіх зусиль, щоб якомога делікатніше повідомити їй звістку про смерть чоловіка.
Це її сестра Жозефіна розповіла їй уривчастими реченнями, завуальованими натяками, наполовину прихованими фразами. Друг її чоловіка, Річардс, також був поруч. Саме він був у редакції газети, коли надійшла звістка про залізничну катастрофу, де ім'я Брентлі Малларда очолювало список «загиблих». Він швидко перевірив інформацію через другу телеграму і поспішив запобігти тому, щоб якийсь менш обережний, менш делікатний друг передав сумну звістку.
Вона сприйняла новину зовсім не так, як її сприйняли б інші жінки – з паралізуючою нездатністю збагнути її значення. Вона раптово несамовито заридала на руках у своєї сестри. Коли шторм горя вщух, вона самотужки піднялася до своєї кімнати. Вона не хотіла, щоб її супроводжували.
Там, навпроти вікна, стояло зручне просторе крісло. Вона опустилася в нього під тиском фізичного виснаження, яке полонило її тіло і, здавалося, сягало й до її душі. З крісла можна було бачити верхівки дерев, що тремтіли від нового весняного життя. В повітрі витав приємний подих дощу. Вулицею нижче, рознощик голосно пропонував свій крам. Звуки віддаленої пісні, яку хтось співав, ледь до неї долинали, а незліченні горобці цвірінькали на карнизі даху.
З її вікна, крізь хмари, які зійшлися та скупчилися на заході, вже тут і там проглядалися клаптики блакитного неба. Вона сиділа, закинувши голову назад на подушку крісла, цілковито нерухомо; лише ридання, що піднімалося до її горла, трусило нею, мов заплаканою дитиною, яка, заснувши, й далі продовжує схлипувати.
Вона була молодою, з гарним, спокійним обличчям, лінії якого виражали стриманість і навіть певну силу. Але зараз її очі тьмяно та нерухомо дивились кудись в ті клаптики блакитного неба. Цей погляд не виражав задуми, а радше свідчив про відсутність будь-яких думок.
Щось насувалось на неї, і вона чекала цього з острахом. Що це було? Вона не знала; це було щось ледь помітне та невловиме для визначення. Але вона відчувала, як воно підкрадається з неба, сягаючи її через звуки, запахи та колір, які заповнювали повітря.
Тепер її груди збуджено піднімалися та опускалися. Вона почала розпізнавати те, що хотіло оволодіти нею, і боролася з ним своєю волею – такою ж безсилою, як і її дві тонкі руки. Коли вона втратила контроль над собою, тихий шепіт вирвався крізь її ледь розімкнуті губи. Вона повторювала це знову і знову, в такт з диханням: «вільна, вільна, вільна!». Порожнеча покинула її очі. Вони стали проникливими та яскравими. Її пульс пришвидшився, і притік крові зігрів та розслабив кожен дюйм її тіла.
Вона не зупинилася, щоб запитати себе, чи ця радість, що охопила її, жахлива чи ні. Ясне та піднесене сприйняття дозволило їй відкинути цю пропозицію як дрібницю. Вона знала, що знову ридатиме, коли побачить добрі ніжні руки складеними на грудях, а обличчя, яке ніколи більше не гляне на неї з любов’ю, – нерухомим, сірим і мертвим. Але, окрім тієї гіркої миті вона також бачила довгі роки, які належатимуть лише їй одній. І вона розкрила та простягла свої руки, запрошуючи їх.
Більше ніхто не житиме для неї протягом наступних років – лише вона сама житиме для себе. Ніхто більше не буде нав’язувати їй своїх бажань, з тим сліпим заповзяттям, з яким чоловіки та жінки свято вірять у своє виключне право нав’язувати власну волю іншій половинці. В коротку мить осяяння, такі дії, що вчинялися хоч з добрим, хоч з поганим наміром, видавалися їй ледь не злочинними.
Все ж вона кохала його - інколи. Частіш за все – ні. Яке це має значення! Чого вартує любов, ця нерозгадана таїна, у порівнянні з самоствердженням, яке вона раптово усвідомила як найсильніший імпульс власного існування!
– «Вільна! Тілом та душею вільна!» – продовжувала вона шепотіти.
Жозефіна стояла навколішки перед її зачиненими дверима, притиснувшись губами до отвору для ключа, та благала, щоб її впустили.
– «Луїзо, відчини двері! Я прошу, відчини двері – ти собі щось заподієш! Що ти робиш, Луїзо? Заради всього святого, відчини двері».
– «Іди геть! Нічого я собі не заподію». Ні, крізь те відчинене вікно вона пила сам еліксир життя.
В її уяві постали її майбутні дні. Весняні дні, і літні дні, і всілякі дні, які належатимуть лише їй. Вона промовила швидку молитву за довге життя. Тільки-но вчора, вона здригалася від однієї лише думки про довге життя.
Вона нарешті встала й відчинила двері на настирливі допити сестри. В її очах світився гарячковий тріумф, і вона мимоволі поводилася, як богиня Перемоги. Вона обійняла сестру за талію, і разом вони спустилися сходами. Річардс чекав на них внизу.
Хтось відчинив вхідні двері ключем. То був Брентлі Маллард; трохи запилюжений з дороги він спокійно тримав саквояж та парасолю. Він знаходився далеко від місця нещасного випадку, ба навіть не підозрював, що він трапився. Він здивовано завмер від пронизливого вереску Жозефіни, від швидкого руху Річардса, котрий намагався встати перед Брентлі, щоб дружина його не побачила.
Але Річардс не встиг.
Лікарі, що прийшли згодом, сказали, що вона померла від хвороби серця – радість її убила.