1. Лист
Мій любий вороже,
Ти досі був моїм другом — але другом зненавидженим. І про цю ненависть, яку ти, можливо, й не підозрював, сьогодні йтиметься багато… Поки що одне: краще вже будь мені ворогом, ніж тим, ким був досі. Моїм любим ворогом — якщо хочеш.
Вже чотири роки ми знайомі… й чотири роки ми не розуміємо одне одного. Ти безперервно мене хибно тлумачив, не втомлюючись. І що гірше — ти хотів мене хибно тлумачити. І що тобі це вдалося — лише додатковий штрих. Згадай, які дивні риси ти мені приписував, яких я зовсім не маю. Тебе захоплювала моя нібито витонченість, мої «акварельні жести любовних годин», «муслінова манера», «витончені натяки»… Знай же (а ти це й так завжди знав): я зовсім не така вишукана. Я — просто красива жінка, і тільки. Моя зовнішність — це і є моя глибина, мій єдиний скарб на тлі тіні моєї звичайної особистості… І я охоче відмовлюся бути рівною найрозумнішим чоловікам. Бо я можу ними керувати.
Ти вселив мені думку, ніби я добра. Не в сенсі традиційної моралі, яку я, до речі, зневажала заради тебе (і не шкодую про це). Але ти казав, що я добра, що я просякнута лагідністю прийдешніх поколінь, що слухаюсь категоричного імперативу кращого світу. Що я — невинна… Який абсурд. Я категорично відмовляюсь бути невинною. Невинні жінки виглядають нерозумно. І тільки винні вміють носити обличчя невинних.
Ти приписав мені вірність. Ти зробив мене некокетливою (не шкідливою, отже, для тебе і менш затратною по часу. Як елегантно все було сплетено).
До нашого знайомства я розмовляла досить дурнувато. Жартувала, гралася словами, була різкою… А ти навчив мене «лірики в реченнях», дзвонів голосних, мелодій синтаксису. Бо тобі подобалось говорити вечорами над річкою, в тумані, сповненому довгих пауз. І коли я тоді просто не знала, що сказати — ти вважав це глибоким мовчанням. Ти весь час тлумачив мене по-своєму. Чув і бачив лише те, що хотів. І навіть коли я була банальною, говорила банальні фрази, ти продовжував лицемірно захоплюватись: перетворював дурниці з мого рота на чарівні одкровення. Ти хотів змусити мене повірити, що я твоя рівня, що мені просто даровано невичерпне джерело мудрості… І якщо я протестувала — ти з усією наполегливістю переконував мене в зворотному…
Не думаючи, що я маю свої, справжні переваги — ти просто наштучнив мені ті, які тобі подобались. Намалював. Я стала досконалістю з твоєї ласки. Дякую, звісно.
Коли б хоч раз ти вчинив якусь живу дурницю! Але ні, навіть твої дурниці були милими, як пустощі приємної дитини. Коли б хоч раз ти мене знудив! Але ні, ти завжди мене зачаровував. А це — жодна жінка не стерпить.
Як же я тебе ненавиділа! Боже, як я тебе ненавиділа!
Коли я приходила до тебе — неідеальна, але жива, з диханням, що спіткалося, із серцем, що билося нерівно, з пальцями, повними отрути, з лукавими щоками… Я підіймалася сходами до тебе з твердим наміром вигукнути в обличчя: люби мене, але люби такою, якою я є — простою, звичайною! І щойно відчиняла двері… повітря в твоїх кімнатах, мов театральна завіса… запах безмежного — все минає… Ми знову дивимось одне одному в очі, я знову стаю твоєю вигадкою… І всі мої рішення, вся моя воля — зникають.
Я — Нора навпаки: я хотіла залишитись лялькою! А ти хотів зробити з мене щось надзвичайне.
Так, я була щаслива… Я відчувала у тебе безпеку, ніщо не могло мене торкнутись. Ми говорили про всяке. Робили дурниці. Цілувались — з любов’ю, але трохи, як П’єро. Все було грою, вітерцем, питанням. І сувора реальність здавалася далеко, а життя — простою книжкою з картинками… І о, як ти ненавидів, коли я казала: ти ставишся до життя як до жарту. Це не можна було озвучувати, ми б знову опинились у світі дійсності. І тільки тому, що ти наполягав: «О, ні, я дуже серйозно ставлюсь до життя» — ти міг так легко гратися. І навіть це — твоє мовчання — було прекрасним. Але й цього ти не дозволяв помітити. Ти накладав лак простоти, навіть незграбності — на свої найтонші риси. І цими граціозними вигинами мовчання і слів ти тримав нас над правдою, над глибиною. Ми ніколи не зізнавались одне одному. Ми ніколи не були справді близькими. Але коли я приходила до тебе — усі мої турботи зникали, усі тривоги ставали дрібними. І саме тому, що ти мене не втішав — ти мене втішав…
І як гарно ми намагалися стати ближчими! Ці зізнання були такими складними, такими непростими, що ми ставали ще більш загадковими одне для одного. О, ці флуоресцентні суперечки, ці осяяння без опори, ці фальшиві ясності й тумани!
Яка я була щаслива!
Як же я тебе любила! Боже, як я тебе любила!
Можливо, це несправедливо — що я пишу тобі цього листа. Безперечно, я чиню тобі кривду. Бо ти завжди був добрий до мене… Але тепер усе в мені плутається. Коли я починала ці рядки, мені здавалося, що між нами все ясно: все погано, все огидно. Я мала цілий арсенал нападів і звинувачень… І раптом — усе розпливається. Рожеві гори на горизонті, сумніви, нескінченні тонкощі…
Можливо, і цей лист — просто ще одна така флуоресцентна, заплутана суперечка, яка робить нас лише цікавішими одне одному?..
Я не хочу думати про це. Але одне: помилуй мене! Помилуй! І якщо тобі не властиві ні пристрасть, ні розуміння трагедії — то хоча б із жалю прийми хоч раз істину, серйозність фактів, жах моєї внутрішньої кризи. Відпусти мене. Відпусти мене нарешті. Я більше не хочу тобі писати. Я більше не хочу тебе бачити. Я твердо вирішила не піддаватися більше твоєму впливу. Забудь мене. Або стань моїм ворогом. Але відпусти мене!
Анфіса.
2. Відповідь на цей останній лист
Ти не забудеш, люба? Завтра о 6-ій біля церкви святого Аполінарія.
Твій Карус.
* Нора — це алюзія на головну героїню п’єси Генріка Ібсена "Ляльковий дім".Нора Гельмер — молода жінка, яка спочатку здається типовою домогосподаркою, майже іграшковою дружиною. Протягом твору вона поступово усвідомлює, що живе в штучно збудованому, патріархальному "ляльковому домі", де її сприймають не як особистість, а як прикрасу.